ember forgot it was meant to die

Втеча

У травні 2023 року росіяни почали застосувувати тактику щонічних нальотів, яка відтоді стала буденністю. Хронічне недосипання через повітряні тривоги, що починалися ввечері й тягнулися до самого ранку, виснажувало мозок. Часом здавалося, що реальність і сонне марення зливалися воєдино.

У ті дні я експериментував із кондитерськими посипками, що лишилися після святкування Великодня. Якщо розсипати ці різнокольорові зернятка на зволожений папір, харчові барвники розтікалися, створюючи химерні абстракції.

Я клав на папір рамки й притискав їх вантажем, аби стримати надлишок вологи, та це вдавалося не завжди. Патьоки вперто пробивалися назовні – немов нагадували: будь-який контроль марний, просто віддайся реальності.

Ця методична практика слугувала мені способом відволіктися від дійсності, відверто кажучи – втекти. Нині ж її вислід став містком до відчуттів того часу. Вдивляючись в абстракції, ніби знову занурююся в той напівсон – міжстання, розірване та сплавлене щонічними тривогами.

Водночас дивлячись на ці візерунки, згадую, як в дитинстві ходив разом із бабусею в церкву святити паски. Ми прокидалися о другій чи третій ночі й приходили ще до світанку. Серед мерехтіння свічок і пахощів розплавленого воску чекали, поки священник оббризкає нас свяченою водою й освятить наш кошик. І тоді я також був у стані напівсну. Але між тим дитячим радісним спокоєм та виснажливою тривогою шахедних ночей – ціла прірва.

Escape

In May 2023, the Russians began employing a tactic of nightly raids, which have since become routine. Air-raid alarms, starting in the evening and dragging on until dawn, caused chronic sleep deprivation that steadily eroded the mind. At times, it felt as though reality and drowsy delirium blurred into one.

During those days, I experimented with confectionery sprinkles left over from Easter celebrations. Scattered on damp paper, the multicolored grains slowly leached their dyes, bleeding into bizarre, drifting abstractions.

I placed frames on the paper and weighted them to restrain the excess moisture, though the effort often failed. The streaks stubbornly slipped beyond the edges – as if insisting that any attempt at control is futile: one must simply yield to reality.

This methodical practice was my way of withdrawing from what was happening – a form of escape. Today, the traces it left behind have become a bridge to the sensations of that time. Looking at the abstractions, I seem to sink back into that half-sleep – the in-betweenness, torn apart and fused together by the nights of alarms.

Meanwhile, as I look at these patterns, I also recall childhood mornings spent going to church with my grandmother to have Easter bread blessed. We would wake at two or three in the morning and arrive before dawn. In the flicker of candles and the scent of melting wax, we waited for the priest to sprinkle us with holy water and bless our basket. I was half-asleep then as well. But between that gentle, drowsy calm of childhood and the exhausting anxiety of nights under Shahed drone attacks stretches an entire abyss.

В куток

Ти покараний. Але ніколи не визнаєш своєї вини. Ти лиш жертва несправедливого суду. Тобі навіть не дали можливості виголосити останнє слово. Хоча слів на захист — у тобі надмір. Та вирок уже винесено, і мусиш відбути кару.

Покарання — час для німої промови. Гречка на підлозі — твоя трибуна. Твоя аудиторія — дві білі стіни, розпростерті мов пташині крила, що ніколи тебе не пригорнуть.

Тихо вимовляєш невимовлене. Із себе — в себе. Поволі схлипування стихають, коліна звикають до гострих зерен. Намагаєшся не поворухнутись, аби не розпочати випробування із точки нуль.

Покарання обертається медитацією. Думки про вселенську несправедливість випаровуюються, як сльози на щоках. Повіки важчають. Хочеться дрімати.

Ти будеш тепер вихованим?

Так, ти будеш тепер вихованим.

Вправа завершена.

Into the corner

You are punished. Yet you never admit guilt. You are merely the victim of an unjust trial. No one allowed you even a final word — though you had plenty to say in your own defense. But the verdict is already in, and the sentence is yours to bear.

Punishment is a time for a silent speech. The buckwheat scattered on the floor is your stage. Your only audience: two white walls, unfurled like bird wings that will never embrace you.

You quietly speak the unsaid. From within — into yourself. Little by little, the sobbing fades, and your knees adjust to the sting of the grains. You keep perfectly still, unwilling to reset the ordeal to zero.

Punishment melts into meditation. Thoughts of cosmic injustice evaporate, leaving only the salt of dried tears. Your eyelids grow heavy. You nearly doze off.

Will you behave now?

Yes. You will.

Endex.

Сирена 1

В’язке, мов смола, розплавлена спекою. Чіпке, як реп’ях, заплутаний в косах. Те відлуння притлумити – що розгладити аркуш, побрижений прикрою вогкістю. Гул, який в тобі квітне тінню – німою, мов передсмертний стогін метелика.

Siren 1

Thick like heat-melted tar. Clinging as burrs, tangled in hair. To quiet its echo is like flattening damp-wrinkled paper. A hum that grows a shadow within you — as silent as a butterfly’s final sigh.

Сирена 2

В’язке, мов смола, розплавлена спекою. Чіпке, як реп’ях, заплутаний в косах. Те відлуння притлумити – що розгладити аркуш, побрижений прикрою вогкістю. Гул, який в тобі квітне тінню – німою, мов передсмертний стогін метелика.

Siren 2

Thick like heat-melted tar. Clinging as burrs, tangled in hair. To quiet its echo is like flattening damp-wrinkled paper. A hum that grows a shadow within you — as silent as a butterfly’s final sigh.

Сирена 3

В’язке, мов смола, розплавлена спекою. Чіпке, як реп’ях, заплутаний в косах. Те відлуння притлумити – що розгладити аркуш, побрижений прикрою вогкістю. Гул, який в тобі квітне тінню – німою, мов передсмертний стогін метелика.

Siren 3

Thick like heat-melted tar. Clinging as burrs, tangled in hair. To quiet its echo is like flattening damp-wrinkled paper. A hum that grows a shadow within you — as silent as a butterfly’s final sigh.

Вічність

УФ-друк, нержавіюча сталь, свердла для нержавіючої сталі

Якби не було смерті, чи б хотілося пам’ятати? Коли захват переживається незліченністю, чи була б любою згадка про вперше?

Якби не було смерті, чи б хотілось, аби пам’ятали? Коли вічність — загальне місце, чи було б цінним місце у вічності?

Eternity

UV printing, stainless steel, drill bits for stainless steel

If there were no death, would one long to remember? When awe repeats itself endlessly, what remains dear about the first time?

If there were no death, would one long to be remembered? When eternity is commonplace, can a place within it feel precious?

Мить

Аби зберегти подобу живого, декоративний мох спершу вимочують у гліцерині, а згодом офарбовують відтінками зеленого. Пам’ять працює подібно. Спогад — мов та оболонка, знебарвлена часом, але уява розмальовує її кольорами, що імітують життя.

Можна згадати навіть те, чого ніколи не мав змоги засвідчити. Варто натрапити на відбиток події — і мимоволі виліплюєш минуле із клаптиків уявлень про те, як усе мало відбутися.

Коли вдивляюсь у кратер від касетного боєприпасу, згадую вибух, який ніколи не бачив. Згадую, як мить вгризається вирвою в асфальт. Чи зміг би вижити хтось, хто побачив на власні очі те, що згадую я нині?

The Instant

Moss used in decoration is first soaked in glycerin, then stained green to preserve the appearance of freshness. Memory works in a similar fashion. Time bleaches our recollections, and imagination colors them anew in hues that only mimic life.

One can recall even what one never had the chance to witness. Encounter a trace of an event, and the mind unwittingly sculpts the past from guesses about how it must have unfolded.

As I look at a crater left by a cluster munition, I remember an explosion my eyes never saw. I remember the instant biting into the asphalt, leaving a hollow behind. Could anyone who truly saw what I now remember have remained alive?